Lyrics
Все почалось так давно — дві тисячі восьмий,
Ми були іншими, світ здавався простішим і дорослим.
Роки летіли, як кадри старого німого кіно,
Ми будували стіни, думаючи, що це міцне вікно.
Дві тисячі п'ятнадцятий — і ми офіційно у шлюбі,
Біла сукня, обручки, слова, що здавалися любі.
Але штамп у паспорті не став для нас порятунком,
Він просто зв'язав нас вузлом, а не теплим дарунком.
Ми стали заручниками дати і спільного побуту,
Початок кінця, де немає назад уже повороту.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль.
Час ішов, і кімната ставала все холодніша,
Між нами зникла повага, і кожна ніч — все тихіша.
Ні нормальних стосунків, ні сексу, ні краплі любові,
Лише розмови про те, що ми ніби до болю готові.
А потім удар у спину — не один, а два рази підряд,
Твій вибір іншого повністю спалив наш парад.
Два рази ти перекреслила все, що тримало докупи,
Лишивши від нашого раю лише обвуглені трупи.
Я знаю все, ти знаєш теж, що це фінал,
Але ми далі вдаємо, що граємо свій серіал.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль.
Ми скільки разів говорили про те, що пора розійтись,
Зібрати речі, спалити мости і більше не пересіктись.
Слова злітають із губ, але ноги не роблять і кроку,
Якийсь парадокс, що тримає в кайданах цього пороку.
Живемо як тіні, відповіді лише на твої питання,
Безглузде, німе, штучне співіснування.
Чому ми не йдем? Звичка? Чи страх самоти?
Кожен у своєму кутку будує таємні світи.
Пора поставити крапку, бо попіл уже не горить,
Ця довга історія просто в руїнах лежить.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль
Ми були іншими, світ здавався простішим і дорослим.
Роки летіли, як кадри старого німого кіно,
Ми будували стіни, думаючи, що це міцне вікно.
Дві тисячі п'ятнадцятий — і ми офіційно у шлюбі,
Біла сукня, обручки, слова, що здавалися любі.
Але штамп у паспорті не став для нас порятунком,
Він просто зв'язав нас вузлом, а не теплим дарунком.
Ми стали заручниками дати і спільного побуту,
Початок кінця, де немає назад уже повороту.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль.
Час ішов, і кімната ставала все холодніша,
Між нами зникла повага, і кожна ніч — все тихіша.
Ні нормальних стосунків, ні сексу, ні краплі любові,
Лише розмови про те, що ми ніби до болю готові.
А потім удар у спину — не один, а два рази підряд,
Твій вибір іншого повністю спалив наш парад.
Два рази ти перекреслила все, що тримало докупи,
Лишивши від нашого раю лише обвуглені трупи.
Я знаю все, ти знаєш теж, що це фінал,
Але ми далі вдаємо, що граємо свій серіал.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль.
Ми скільки разів говорили про те, що пора розійтись,
Зібрати речі, спалити мости і більше не пересіктись.
Слова злітають із губ, але ноги не роблять і кроку,
Якийсь парадокс, що тримає в кайданах цього пороку.
Живемо як тіні, відповіді лише на твої питання,
Безглузде, німе, штучне співіснування.
Чому ми не йдем? Звичка? Чи страх самоти?
Кожен у своєму кутку будує таємні світи.
Пора поставити крапку, бо попіл уже не горить,
Ця довга історія просто в руїнах лежить.
Ми граємо в шлюб, але дім наш давно пустий,
Замість тепла — лише попіл і дим густий.
Ти зрадила двічі, я зрадив свій власний спокій,
Навіщо тримати те, що вбиває роками, крок за кроком?
Відпусти мене... або я відпущу цей біль,
Наша історія — це просто розсипана сіль